Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:

      – То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!

      – Авжеж.

      – І розповідаєш про це Кармен, а мені – ні?

      – Я тобі згодом би сказала.

      – А твої батьки знають?

      – Ні.

      – А Еліза?

      – Теж ні.

      – Твоя мати нездужає.

      – Що з нею?

      – Кашляє, але до лікаря йти не хоче.

      Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.

      – Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.

      – Тобі не сподобається.

      – Скажи, про що йдеться.

      – Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.

      Я аж підскочила.

      – Як прослідкувати?

      – Ну, поспостерігати, чим він займається.

      – Навіщо?

      – Заради твого блага.

      – Про своє благо я сама подбаю.

      Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.

      – Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.

      – Я не ображаюся, але кажи швидше.

      Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:

      – Ти знала?

      Я заперечно похитала головою:

      – Ні.

      – Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.

      Я махнула рукою: не треба.

      – Я тобі вірю, – пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.

      Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:

      – Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.

      Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», – прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.

      Ні – що?

      Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені,