Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

настроїв крайніх лівих сил, а тому я завжди була дуже обережною. Та інколи втрачала пильність і занадто захоплювалася під час виступу. Оте «убивці» не сподобалося нікому з присутніх («убивці – то фашисти!»), і на мене посипалися образи, критика, свист. Я заціпеніла від несподіванки. У такі моменти, коли раптом я не відчувала схвалення публіки, я завжди дуже страждала. Втрачала упевненість, мене затягувало усвідомлення власної нікчемності, я почувалася нездібною до політики, дурною жінкою, якій слід стулити пельку, і на якийсь час втрачала контроль під час публічних диспутів. «А як тоді називати тих, хто вбиває? Хіба не вбивцями?» Той вечір закінчився погано, Ніно ледве не побився з одним типом, що сидів на останньому ряду. Але й того разу найважливішим було повернутися до нас двох. Так ми й жили: якщо були разом, ніяка критика нас не зачіпала по-справжньому, ба більше, ми були вище за неї, лише ми і наші думки мали значення. Забували про все і йшли насолоджуватися смачною вечерею, добрим вином, сексом. Нам хотілося лише обійнятися і притиснутися одне до одного.

21

      Ми вперше прийшли до тями наприкінці 1978 року. Звичайно, завдяки Лілі. У той період сталася низка неприємностей: почалося все в середині жовтня, коли на П’єтро напали якісь хлопці – чи то з лівих, чи то з правих екстремістів – без масок і з ціпками. Я поспішила до лікарні, думаючи, що знайду його у ще більш пригніченому стані. Але, незважаючи на перев’язану голову і синець під оком, П’єтро був у піднесеному настрої. Він весело привітався, а за мить взагалі забув про мене і весь час розмовляв зі студентами, серед яких особливо виділялася одна дуже гарненька дівчина. Коли більшість відвідувачів пішла, вона всілася на краєчок ліжка і ніжно взяла його за руку. На ній була біла водолазка і коротка синя спідничка, а темно-каштанове волосся вільно спадало на плечі. Я з чемності запитала в неї про навчання. Вона відповіла, що до випуску з університету їй лишилося скласти два іспити, але вона вже почала працювати над дипломною роботою, присвяченою Катуллу. «Вона молодець», – похвалив дівчину П’єтро. Звали її Доріана, і поки я була в лікарні, вона відпустила його руку лише на мить, коли поправляла подушки.

      Увечері до квартири у Флоренції завітала свекруха з Деде й Ельзою. Я розповіла їй про дівчину, і вона задоволено усміхнулася: їй було відомо про роман сина. Сказала: «Ти ж його покинула, то чого чекала?» Наступного дня ми всі разом поїхали до лікарні. Деде й Ельза відразу потрапили під чари Доріани, захопились її намистом та браслетами. На нас із батьком майже не звертали уваги, увесь час гралися надворі з дівчиною та бабусею. Я подумала про себе, що почалася нова фаза наших стосунків, і вирішила обережно прозондувати ґрунт у розмові з П’єтро. Ще до нападу він став рідше навідуватися до доньок, і тепер я зрозуміла чому. Я запитала в нього про дівчину. Він заговорив про неї так, як умів говорити тільки він: із відданістю. Я спитала: «То вона перебереться жити до тебе?» Він відповів, що можливо, він іще сам не знає,