Дикий. Гильермо Арриага

Наказує Умберто. Відчиняємо шухляди. Коштовності. Гроші. Усе для Церкви. Нічого собі. Виходимо. Зачиняємо вікно. Всередині старий. Жінка. Її білі ноги. Ненависть бога. Я глибоко дихаю. Тремчу. Пробігаємо три квартали. Скидаємо каптури. Наддаємо ходи. Боже військо.

      Ми спускаємося з даху в патіо виткими сходами. Побачивши нас, Кінг біжить привітатися, махаючи коротким хвостом. Лиже мені руку й заслинює всю одежу. Карлос відчиняє двері кухні, і Кінг вбігає першим. З холодильника Карлос дістає картонку з яйцями. Бабуся в залі на дивані дивиться телевізор. Аж у кухні чути гугнявий голос ведучого телегри. «Хочеш яєчню?» – питає Карлос. Я відповідаю, що так. Він готує мені повсякденну вечерю: шість хлібців з маслом і літр «Шоко Мілк». Він каже, що наступного тижня ми маємо віддати замовлення на сто шкурок. Треба вичесати шиншил і підготувати їх на забій.

      Завершуємо вечеряти. Піднімаємося в його кімнату. Карлос замикає двері на засувку. Коли він отак замикається, то завжди збирається поговорити зі мною про «іншу справу» і не хоче, аби батьки про щось дізналися.

      – Мені треба, щоб хтось забрав один пакет. Кому ти довіряєш?

      Карлос не дозволяє мені вв’язуватися в цю іншу справу, хоча, буває, просить мене порекомендувати когось, хто сходив би по товар або міг сховати його на кілька днів.

      – Я знову послав би Хайбо.

      Карлос якусь мить роздумує.

      – Гадаєш, він знає, що всередині?

      – Ні, не думаю. Обидва рази, коли ми його посилали, пакет доходив до нас нерозгорнений і запечатаний.

      Здається, брат не надто переконаний. Хайбо – не найрозумніший з-поміж моїх друзів, але таки ж найобачніший.

      – Думаю, не варто, аби знав хтось іще, – кажу я.

      Карлос скидає сорочку. На правому передпліччі в нього прив’язаний маленький ніж у чохлі. Карлос навчився вихоплювати його швидко, одним рухом. Кілька разів, тренуючись, він порізався, але тепер володіє ним досконало й може скинути ніж просто в долоню. У правій кишені штанів він носить кастет, а в лівій – складану викидну наваху. Він відшліфував каменем пряжку свого ременя так, що вона стала гострою. Міг би нею порізати комусь шию, якби захотів. У кишені сорочки завжди носить пачку сигарет, у якій ховає чотири соломинки для коктейлів, підрізані на різну довжину. Він ніколи без них не виходить. З його робочих інструментів (так він називає свій арсенал ножів, навах і кастетів) соломинки найважливіші, і ніхто не повинен знати, для чого вони йому.

      – Добре, скажи Хайбо.

      – Скільки йому запропонувати?

      – Сто песо.

      Сто песо – це купа грошей.

      – Краще дай їх мені, – вимагаю я.

      Карлос сміється.

      – Одного прекрасного дня я дам тобі більше, от побачиш.

      Майже ніхто в районі не виходить без зброї. Я й сам іноді, як Карлос, прив’язую ніж до передпліччя. Карлос через свій бізнес має бути дуже обережним. Агенти карного розшуку чигають на нього, щоб шантажувати в’язницею й витягати гроші.