Круговерть. О. Генри

Читать онлайн.
Название Круговерть
Автор произведения О. Генри
Жанр Зарубежная классика
Серия Зарубіжні авторські зібрання
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn



Скачать книгу

      О. Генри

      Круговерть

      © Є. М. Тарнавський, В. Є. Тарнавський, переклад українською, 2019

      © О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

      © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

      Просто бізнес

      Просто бізнес

      Гадаю, ви всі хоча б щось знаєте про сцену й акторів. Адже так чи інакше контактували з театрами, читали газетних критиків і жарти в тижневиках про «Ріалто»[1], милих дівчаток із хору й трагіків із довгими патлами. Припускаю, що стислий перелік ваших уявлень про таємничу сцену буде зводитися до чогось такого.

      Провідні акторки мають п’ятьох чоловіків і гору коштовностей, не кращих ніж у вашої власної дружини, бо фальшивих. Фігури мають не гірші ніж у краль, бо користуються накладками. Дівчатка з кордебалету жити не можуть без перекису водню, фанатів, «паккардів» і Піттсбурґа. Додому повертаються трамваями або пішки. Вибагливі акторки вимагають на Бродвеї в Нью-Йорку ролі комічних молодиць для своїх матерів та їхніх тітоньок на гастролях. Справжнє ім’я Керлі Бельвю – Бойл О’Келі. Свою маячню, записану на грамофоні, Джон Мак-Каллоу украв із першої редакції спогадів Еллен Террі. Джо Вебер – кумедніший, ніж І. Г. Сотерн, а Генрі Міллер хутко старіє.

      Усі учасники трупи, виходячи з театру, вночі цмулять шампанське та їдять омарів до полудня наступного дня. Та що там, кіноіндустрія перемолотила аж цілу купу театральних акторів.

      Тепер мало хто з нас знає щось про реальне життя театралів. А якби знали, то цей фах міг бути поширенішим, ніж зараз. Ми зиркаємо на виконавців зизом, сповненим поблажливої переваги, потім ідемо додому та, як мавпи, повторюємо їхні жести та інтонації перед своїми дзеркалами.

      Останнім часом у товаристві багато пліткують про акторську братію. Подейкують, що замість гульвіс і шанувальників діамантів там зібралися підприємці, науковці й аскети разом зі своїми дітьми, будинками та бібліотеками. Вони мають повно нерухомості та ведуть свої приватні справи настільки впорядковано й настільки нецікаво, як і будь-хто з наших добропорядних громадян, котрі прив’язані до кругообігу комірного, ціни на газ, вугілля, лід і податків.

      Яка з цих версій реальна, а яка ні – вирішувати не тут. Я ж пропоную вам лише одну маленьку історію про двох мандрівних акторів, і на підтвердження її правдивості можу продемонструвати вам лише темну плямку на чавунній клямці вхідних дверей старого Театру Кітора, залишену там від штовхання руками в рукавичках, занадто нетерплячими, щоб обернути її. Там я востаннє бачив, як Черрі прошмигнула до роздягальні, неначе ластівка у своє гніздо, як завжди, вчасно до хвилини, щоб переодягнутися для чергової ролі.

      Команда водевілю «Гарт і Черрі» була талановитою. Боб Гарт вештався східними та західними околицями впродовж чотирьох років із змішаною програмою, що складалася з монологу, трьох блискавичних перевдягань із піснями, кількох пародій на знаменитих імітаторів і метушливого танцю, яким дуже захоплювався контрабасист оркестру. Це найкращий доказ хорошої роботи.

      Найбільше задоволення, яке може отримати актор, це стати свідком жалюгідного провалу своїх конкурентів, котрі лише ганьблять сцену. Для того, щоб влаштувати собі таке задоволення, такий лицедій часто покидає сонячний куточок Бродвею, щоби побачити принесення себе в жертву з боку свого не такого обдарованого колеги. Хоча інколи дехто ласий на чуже фаско навіть вдається до найскладнішої вправи для м’язів актора – він аплодує.

      Одного вечора Боб Гарт презентував своє серйозне, відоме за водевілями обличчя у віконці театральної каси суперника, й отримав свій квиток на місце в партері.

      Номери A, B, C і D оголошували один за одним, і вони миттю відходили в небуття, глибоко занурюючи пана Гарта в похмурий настрій. Інші глядачі лементували, сіпалися, свистіли й аплодували, але Боб Гарт, сама енергія та харизма, сидів із гнітючим виразом обличчя і руками, розведеними настільки далеко, як підліток, який тримав моток вовни для своєї бабусі, котра змотує її в клубок.

      Аж тут розпочався номер H, «Гірчиця», і відвідувач раптом випрямився. H був щасливим алфавітним провісником Вайнони Черрі, котра виконувала «характерні пісні з перевтіленнями». Сама Черрі була дрібна, але вона майстерно виконувала кожен номер. Спершу продемонструвала делікатну юнку в ситцевій сукенці з кошиком штучних ромашок, яка невинно повідомляла, що в старому шкільному будиночку, крім арифметики й іменників, можна вивчити ще й інші речі, особливо «коли вчитель затримує після уроків». Махнувши кінчиком ситцевого платтячка, вона блискавично зникала й у мить з’являлася вишуканою «парижанкою», адже мистецтво завиграшки зближає між собою старий червоний млин і Мулен Руж[2]. А тоді…

      А тоді самі знаєте що. Це знав і Боб Гарт, але він побачив також і щось інше. Він збагнув, що Черрі є єдиною професіоналкою, котра найкраще пасувала на роль Гелен Ґраймс у скетчі, який він написав і тримав у своїй валізі. Певна річ, Боб Гарт, як і будь-який інший пересічний актор, бакалійник, газетяр, професор, маклер або фермер, мав десь



<p>1</p>

«Ріалто» – відома готельна мережа, а також вулиця.

<p>2</p>

Мулен Руж (з фр. буквально перекладається як «червоний млин») – знамените класичне кабаре в Парижі, створене 1889 року.