Українські традиції та звичаї. Сборник

звичаї. Вони вироблялися протягом багатьох століть і є складовою частиною не лише історії нашого народу, а й сьогодення. Значною мірою народні традиції та звичаї визначають витоки української нації, ті риси духовного і матеріального життя, якими ми вирізняємося з-поміж інших народів.

      Але перш ніж звертатися до культурно-побутової спадщини українців, слід усвідомити, яка різниця існує між звичаєм і традицією. Якщо звичай – це форма поведінки, прийнята певною суспільною групою, що регулює широку сферу суспільних справ, то традиція є передачею від одного покоління до іншого того, що є змістом народної культури (звичаїв, поглядів, вірувань, способів мислення й виховання, морально-етичних норм тощо) і визнається суспільно важливим як для сучасного, так і для майбутнього народу.

      Українці, як одна з найдавніших націй у світі, мають багаті й своєрідні народні традиції та звичаї. Завдяки їм вони відомі у світі як працьовиті, помірковані, щирі, гостинні й дотепні люди, з багатою мистецькою фантазією та витонченим смаком, великим потягом до знань, шанобливим ставленням до свого родоводу та близьких і зневажливим – до безбатченків, тобто тих, хто забуває звичаї свого народу.

      Нині, як і багато століть тому, народні традиції та звичаї є одним із головних чинників відродження українського народу, його національної свідомості та людської гідності, адже в цих життєдайних джерелах – душа народу. Кожний з нас є спадкоємцем великої скарбниці народної культури, продовжувачем її традицій та звичаїв. А це неможливо без їхнього ґрунтовного знання. Саме в цьому й має стати у пригоді юному читачеві наша книга.

      Морально-етичні народні норми

      Протягом багатьох століть український народ створював і вдосконалював певні морально-етичні норми свого життя. Вони були тісно пов’язані з народним світоглядом, відбивалися на способі життя й рисах характеру українців.

      Головним джерелом народної моралі завжди були повага і любов до вільної праці, особливо хліборобської. Вшановувалися й різні ремесла, до яких українці мали неабиякий хист. Свідчення тому можна знайти хоча б у славнозвісному «Описі України» Г. де Боплана. На його думку, серед українських козаків «трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва житла і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох. Їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо».

      Працелюбні, вправні, досить кмітливі, здібні до сприйняття нового – так характеризують українців у багатьох етнографічних джерелах та історичних пам’ятках. Саме ставленням до праці вони вимірювали, чого варта людина, і засуджували або зневажливо ставилися до ледарів. Недарма серед українських народних приказок кількість тих, що присвячена цим темам, чи не найбільша. Ось лиш деякі приклади: «Як дбаєш, так і маєш», «Хто пізно встає, в того хліба не стає», «Вставай до сходу сонця, працюй до ночі, то їстимеш калачі», «Де господар не ходить, там нивка не родить», «Добрий чоловік без роботи, що бджола без меду», «Праця – то здоров’я, лінивство – то хвороба», «Робочому росте горб на плечах, а лінивому – на животі», «Буде той голодний, хто жнивами шукає холодочку», «Люди працювали, а він повітрям торгував», «В умілого руки не болять», «Робота мучить, кормить і учить». Таке ставлення до праці є суттєвою складовою української ментальності.

      Не менш важливими морально-етичними чинниками для українців було утвердження в житті ідеалів добра, краси, гуманних взаємин, знання й повага до свого родоводу, почуття високого громадянства. Українська народна педагогіка мала цілеспрямовану й досконалу систему родинного виховання дітей та молоді. Шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь, повага до старших, потяг до знань і навчання виховувалися родиною в дітях змалечку, а селянські братства і громади прищеплювали молоді звичай суспільного вирішення важливих питань. Усі ці моральні принципи теж знаходили відображення в народній мудрості: «Яке дерево, такі його квіти, які батьки, такі й діти», «Голова без розуму, як ліхтар без свічки», «Мудрий ніхто не вродився, а навчився», «Здобудеш освіту – побачиш більше світу», «До булави треба голови», «Робота спільна – як пісня весільна», «Добре там живеться, де гуртом сіється й ореться».

      Українці прагнули злагоди в сімейних стосунках, з любов’ю й ніжністю ставилися до дітей, з повагою й дбайливістю – до батьків. Вони розуміли, що від фізичного й морального здоров’я сім’ї, охорони материнства й дитинства, піклування про сиріт, удів, калік, старих, знедолених залежить духовне благополуччя народу. Ці головні принципи родинного життя стисло, образно і точно викладені в таких народних висловах: «Від родини йде життя людини», «Не потрібен і клад, коли у чоловіка з жінкою лад», «Чоловік у домі – голова, а жінка – душа», «На сонці тепло, а біля матері добре» тощо. В основі народного ідеалу родинного життя було прагнення створити сім’ю щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям (до недавнього часу українські