Проблема трансформації людини. Metamodernism/ Post.metamodernism. перше наукове дослідження в Україні (2015—2018). Вікторія Манагарова

ширшого цілісного прояснення найголовніших аспектів задля уникнення хибних трактувань у найближчому майбутньому.

      Книга Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера, яка вийшла 2017 році (“Metamodernism: historicity, affect and depth after postmodernism”) є нестандартним синтезом статей вчених багатьох країн світу, які аналізували зміни глобального простору протягом останніх десятиліть. Серед них: Елісон Гіббонс (Alison Gibbons), Джеймс Елкінс (James Elkins),Рауль Ешельман (Raoul Eshelman),Сем Брауз (Sam Browse), Лі Константіну (Lee Konstantinou), Ніколін Тіммер (Nicoline Timmer), Грі Рустад і Кай Ханно Швінд (Gry C.Rustad and Kai Hanno Schwind), Ірмтрауд Хубер та Вольфганг Фанк (Irmtraud Huber and Wolfgang Funk).

      Глибина метамодернізму не може сягати історичного дна, адже вона сформувалася у певному плоскому стані без бінарних зіткнень, тому спиратися в сучасному дискурсі ми можемо тільки на ключові, домінантні смисли вчених, які допоможуть вийти нам за межі протирічь у новий стан постметамодерну.

      Такими вченими для нас є, без сумніву, автори постмодернізму Ж. Бодріяр (концепція симуляції, у якій Тімотеус Вермюлен вибудовує усереднену глибину), Ж. Ф. Ліотар, який допомагає побачити у мікронаративах народження нового смислу в серці кожної окремої людини у ситуації метамодерну, яка перероджується в постметамодерн, Ж. Ліповецький, який демонструє максимальну пустку доби постмодерну, у якій кожна тепла деталь стає помітним маленьким вогником, здатним врятувати світ, Ж. Дерріда, який повертає нас до розуміння найперших втрачених смислів релігій, сліди яких переслідують кожного у його множинному Бутті і метод деконструкції зайвих смислів, зрештою, допомагає побачити цей світ повністю оновленим, Джос де Мул, який зміг одним із перших усвідомити важливість метафори, важливість кожного слова в історичному процесі людства, саме того небезпечного слова, яке пролунало від Ф. Ніцше (Кінець Бога), М. Фуко (Кінець автора), Ф. Фукуями (Кінець Історії), що, зрештою призвело до реальної загрози кінця біологічного виду людини в аспекті розчинення її свідомості в структурі машин (М. Мінський, Г. Моравек, М. Р. Курцвел).

      Для нас важливі думки Р. Аббіннетта, який мав сміливість і рішучість, не зважаючи на численні неможливості і насмішки постмодерну, говорити про сакральне, про святе, про справжнє у добу катастроф (в історичному аспекті 20 століття) і, навіть тоді, коли були усвідомлені розпорошені смисли релігії минулого у ситуаціях мутацій і симуляцій сучасного, він все одно наполягав на тому, що кожна людина заслуговує на щастя навіть тоді, коли це щастя стає розміром в одну краплину і ця краплина, звісно, може бути віднайдена кожним.

      Для нас також є важливими думки персоналістичної школи (М. Бєрдяев, Е. Мунье, С. Крилова, Н. Хамітов), які не втратили Бога тоді, коли Бога втратили інші і, не зважаючи на те, що ці люди так само остаточно відійшли від християнської церкви, розпочинаючи практику трактування Бога своїми словами (і часто роблячи підміни між Богом і власною підсвідомістю (досвід З. Фрейда), ми можемо розуміти тепер, що Бог, насправді, ніколи не вмирав і жив десь глибоко у серці кожного (В. Франкл).

      Для нас також важливий досвід усіх святих періоду Християнської Доби, починаючи