Небо належить нам. Люк Оллнатт

досі біля мене, бачу, п’ємо горілку з «Ред Буллом». Дивлюся на неї, а вона всміхається вологими, п’яними очима і знову регоче, тицяючи в подружку, офіціантку, яка зиркає на неї і штовхає пилосос по килиму.

      А потім ми виходимо, розігравши невеличку виставу, де вона каже, що їй треба йти додому, бредемо, тримаючись за руки, уздовж безлюдної центральної вулиці, хихочемо та втихомирюємо одне одного, опиняємось на сходах, що ведуть до невеличкої квартири над сувенірною крамницею, де працює Чарлі. У кінці сходів вона дивиться на мене, її губи нагадують форму серця, мене охоплює п’яна хіть, і я притискаю її ближче до себе, ми починаємо цілуватись, моя рука залазить до неї під спідницю.

      Кінчивши, лежимо на її невеликому односпальному матраці на підлозі, не дивлячись одне одному в очі, сховавши голови в шиї одне одного. Після обіймів, що за тривалістю можна було би вважати прийнятними, я йду коридором до ванної кімнати. Намагаюся намацати вимикач, але опиняюся не у ванній, а в дитячій. На противагу необлаштованій кімнаті Чарлі, вона радше нагадує виставкову залу. Світильник у формі літака, точно такий, як і малюнок на стіні. Охайно складені набиті іграшками коробки. Стіл із кольоровими олівцями та стосами паперу. Прикріплені до дошки грамоти й нагороди, здобуті у футболі, дзюдо та за значні здобутки в навчанні.

      Біля ліжка стоїть нічник, не можу стримати себе, аби його не ввімкнути. Дивлюся, як він кидає блідо-блакитні місяці та зірки на стелю. Підходжу ближче до вікна, вдихаю ледь чутний аромат кондиціонеру для одягу та дитячого шампуню. У кутку помічаю маленький жовтий ліхтарик, точнісінько такий, як колись був у Джека. Беру його в руки – міцний пластик, надійна гума, великі кнопки для малих незграбних пальців.

      – Агов, – каже Чарлі, від її слів я здригаюсь і підстрибую. Вони звучать майже як питання.

      – Пробач, – бурмочу у відповідь. Раптово відчуваю себе надто тверезим, руки починають тремтіти. – Я шукав ванну кімнату.

      Чарлі дивиться на мої руки, які й досі тримають ліхтарик.

      – Мій хлопчик, – промовляє вона, і на її обличчі танцює місяць із нічника, – він сьогодні лишився з сестрою, тому я пішла в загул. – Вона поправляє папір та олівці, розташовуючи їх симетрично до краю столу. – Тільки закінчили ремонт, – додає і засовує щось у шухлядку тумби біля ліжка. – Довелось продати чимало своїх речей, аби за все заплатити, але виглядає гарно, правда?

      – Це чудово, – бо так воно і є. Вона всміхається, і якусь мить ми так і стоїмо, спостерігаючи за танком планет та зірок по кімнаті.

      Знаю, Чарлі хоче мене про щось запитати: чи є в мене діти, чи я люблю дітлахів, – але я не хочу відповідати, тому цілую її і знов відчуваю присмак горілки й цигарок. Думаю, їй незручно мене цілувати тут, у кімнаті сина, вона вивертається, забирає ліхтарик і кладе його на полицю. Вимикає нічник і веде мене до дверей.

      Опинившись знову на односпальному матраці, вона злегка цілує мене в шию, як цілують перед сном, повертається на інший бік і засинає, не сказавши ні слова. У кімнаті прохолодно, а вона лежить із оголеною спиною. Я вкриваю її ковдрою, і це нагадує мені