Небо належить нам. Люк Оллнатт

Читать онлайн.
Название Небо належить нам
Автор произведения Люк Оллнатт
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-5975-1, 978-617-12-5974-4, 978-617-12-5748-1, 978-1-4091-7226-0



Скачать книгу

      Люк Оллнатт

      Небо належить нам

      Luke Allnutt

      We Own The Sky

      © Luke Allnutt, 2018

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

      Присвячується Маркéті, Томмі та Денні

      Частина І

1

      До того як пішла, вона нестримно читала. На улюбленому стільці з твердою спинкою; у ліжку, спершись на купу подушок. Книжкам бракувало місця на столику біля ліжка, і вони потроху нагромаджувались на підлозі. Вона надавала перевагу іноземним детективам і бігла по їхніх сторінках із застиглим виразом обличчя, суворо підібгавши губи, навіть не поворухнувшись.

      Іноді я прокидався серед ночі, а лампа й досі горіла: Анна, її зосереджений обрис, сидить рівно, саме так, як її завжди вчили. Не помічала, що я не сплю, навіть коли я повертався до неї, і все пильно вдивлялась у книжку, гортаючи сторінки, ніби зубрила перед іспитом.

      Спочатку це були звичайні скандинавські детективи Геннінга Манкелла і Стіґа Ларссона, а потім пішли німецькі романи в стилі нуар 1940-х років, серія таїландських книжок 1960-х про детективні пригоди на острові Пхукет. Спочатку обкладинки видавалися знайомими – легко впізнаний шрифт і дизайн, як у більшості видавців, – проте з часом вони ставали більш таємничими, з іноземними друкарськими формами та різноманітними палітурками.

      А потім одного дня вона пішла. Не знаю, де зараз ті книжки. Я шукав, чи, бува, котрась із них крадькома не потрапила на мої полиці, проте жодної не знайшов. Гадаю, вона забрала всі з собою, спакувавши в кольоровий мішок для сміття.

      Дні після її зникнення як у тумані. Провали в пам’яті від анестезії. Завішені штори й горілка. Нестерпна тиша, як коли стихає пташиний спів перед затемненням. Пам’ятаю, як сидів у вітальні, зосереджено дивився на кришталеві склянки й розмірковував над тим, чарки з горілкою стоять вертикально чи горизонтально.

      По будинку блукав протяг. Дув із-під дверей, проривався крізь щілини в стінах. Здається, я знав, звідки він дме, та не міг туди піти. Не міг піднятись нагору. Бо цей будинок нам більше не належав. Ці кімнати не існували, ніби якісь таємничі дорослі оголосили, що вхід до них заборонено. Тому я просто сидів унизу, у тому старому мертвому будинку, де холодний вітер обпікав шию. Вони пішли, і тиша знову заполонила все довкола.

      Вона, напевне, втішалася б, якби побачила мене зараз – забитого в тьмяний куток невеличкого брудного бару: я, мерехтіння телевізора, якийсь хлопець удає з себе глухого й намагається продати диснеївські брелоки для ключів, що відблискують у темряві. У вхідних дверях бару дірка, ніби хтось намагався їх вибити ногою, і крізь прозорий пластик я спостерігаю за дітьми, які вештаються по паркінгу, димлять і виробляють усілякі трюки на старому велосипеді.

      «Я ж казала тобі», – звісно, вона не мовить цього вголос – не дозволить гідність, проте на обличчі буде написано все; злегка підняті брови, за якими ховається посмішка.

      Анна завжди вважала мене неотесою, який так і не зміг позбутися свого простого походження. Пам’ятаю, сказав їй, що батько засідав суботніми вечорами в букмекерській конторі. Чемне здивування, за яким ховалася посмішка. Бо в її сім’ї ніхто навіть до пивної не заходив. «Навіть на Різдво?» – якось запитав я. «Ні», – відказала вона. Вони могли випити скляночку хересу після обіду, і край. Натомість ходили дзвонити в церковні дзвони.

      Стояла темрява, проте я не пам’ятав, коли зайшло сонце. Надворі заревів двигун, і світло фар розрізало приміщення, як тюремний прожектор. Я повернувся до барної стійки й замовив ще келих пива. Якісь голови обернулись до мене, проте я не дивлюсь їм у вічі, уникаю пильних поглядів, загадкових кивків головою.

      Огрядний рибалка вмостився на табуреті обличчям до дверей і розповідає расистський анекдот про жінку, інтрижку й вищипування єдиної лобкової волосини. Пам’ятаю, почув його якось після школи в провулку східної частини Лондона, там, де люди викидали порножурнали й пусті бляшанки коли. Завсідники сміялися з кінцівки, офіціантка не мовила ні слова, розвернулась і пішла геть. Позаду неї на стіні висять три фотографії оголених жінок та рамка з газетами за наступний день після 11 вересня.

      – Чотири фунти десять, любий, – мовила офіціантка й поставила кухоль. Руки трусились, я рився в гаманці, розсипаючи монети по барній стійці.

      – Пробач, – сказав їй. – Змерзли руки.

      – Розумію, – відказує вона, – тут холодно. Давай-но я спробую. – Вона бере купюри, а потім, ніби я немічний старий, відлічує решту з моєї долоні.

      – Ось так, – промовляє. – Чотири фунти десять.

      – Спасибі, – дещо присоромлено дякую їй, вона усміхається. У неї добре обличчя – велика рідкість у таких місцях, як оце.

      Поки дівчина нахилилась, аби витягти посуд із посудомийки, я роблю великий ковток горілки з фляги. Це простіше, ніж щоразу замовляти чарку з кожним келихом. Останнє зразу ставить на тебе тавро,