Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте

у неї в роті дуже блискучий золотий зуб. Вона, мабуть, вирішила, що ми прийшли до Альфонсо, і здавалася трохи здивованою. Ліла сказала їй на діалекті:

      – Ні, нам треба дон Акілле.

      – Кажіть мені.

      – Та ні, нам треба з ним поговорити.

      Жінка крикнула:

      – Акі!

      Знову шаркання ніг. У напівтемряві коридору з’явилася темна згорблена постать. У того чоловіка був довгий тулуб, короткі ноги, довжелезні руки нижче колін, в зубах цигарка, від якої жеврів вогник. Промовив хрипло:

      – Хто там?

      – Дочка чоботаря із старшою дочкою Ґреко.

      Дон Акілле вийшов на світло, і ми вперше змогли його добре роздивитися. Ніяких тобі мінералів, ніякого блиску скла. Обличчя людське, довге, волосся кублилося лише над вухами, а решта голови вилискувала лисиною. Очі блискучі, з білками, вкритими червоними прожилками, рот великий, з тонкими губами, підборіддя важке, з ямкою посередині. Мені він видався бридким, хоча й не настільки, як я раніше собі уявляла.

      – Чого вам треба?

      – Ляльок, – промовила Ліла.

      – Яких ще ляльок?

      – Наших.

      – Тут немає ваших ляльок.

      – Ви в нас їх забрали там, у підвалі.

      Дон Акілле повернувся і гукнув вглиб квартири:

      – Пінý, ти забрала ляльку у доньки чоботаря?

      – Я – ні.

      – Альфó, це ти взяв?

      Почувся сміх.

      Ліла повторила вперто, не знаю, звідки в неї бралася та сміливість:

      – Це ви їх взяли, ми вас бачили.

      На якусь мить запанувала тиша.

      – Ви – тобто я? – запитав дон Акілле.

      – Так, ви. І запхали їх до своєї чорної торби.

      Чоловік, почувши останні слова Ліли, спересердя спохмурнів.

      Мені самій не вірилося, що ми були там, перед доном

      Акілле, і що Ліла розмовляла з ним таким тоном. Він здивовано витріщився на неї, а в глибині квартири виднілися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл для вечері. Мені не вірилося, що він був звичайним чоловіком – низеньким, трохи лисим, дещо непропорційним – але ж звичайним. Отож я все чекала, що він у будь-яку мить перетвориться на чудовисько.

      Дон Акілле повторив, немов не розуміючи, про що йдеться:

      – Я забрав ваших ляльок і поклав собі у чорну торбу?

      Мені здалося, що він вже більше не сердився, а немовби образився, немов отримав підтвердження чогось такого, про що вже знав раніше. Він пробурчав щось на діалекті, я не зрозуміла. Марія гукнула:

      – Акі, вечеря на столі!

      – Іду.

      Дон Акілле поліз великою, широкою рукою до задньої кишені штанів. Ми ще міцніше стиснули долоні одна одної, чекаючи, що він от-от витягне звідти ніж. Але він дістав гаманець, відкрив його, заглянув усередину і простягнув Лілі гроші, не пам’ятаю вже, скільки.

      – Ось, нате, купіть собі ляльок, – сказав він.

      Ліла вхопила ті гроші й потягнула мене вниз сходами. А він перехилився через поручні