Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

одному був чорний светр із капюшоном, джинси та червоні кеди «Converse». Другий убраний у блакитну футболку без логотипів, мав бежевий наплічник та чорні кросівки, хоча марку ви назвати не змогли.

      – Саме так.

      – Чоловік у червоних конверсах, це він стріляв у вашого чоловіка.

      – Так.

      – А ви втекли.

      Майя змовчала.

      – Згідно з вашою заявою, він хотів вас пограбувати. Ви сказали, що Джо забарився віддати гаманець. Ваш чоловік носив дуже дорогий годинник, здається, «Hublot».

      Її горло пересохло.

      – Так, усе правильно.

      – Чому він просто не віддав їм його?

      – Гадаю… гадаю, він міг би…

      – Але?

      Вона похитала головою.

      – Майє?

      – Вам колись тицяли пістолетом в обличчя, детективе?

      – Ні.

      – Тоді ви, напевно, не зрозумієте.

      – Не зрозумію чого?

      – Дуло. Ця діра. Коли хтось наводить її на вас, коли хтось погрожує натиснути на спусковий гачок, її чорнота розростається, наче зараз проковтне. Буває, коли люди це бачать, вони застигають.

      Тепер голос Кірса пом’якшав.

      – І Джо… він був одним із таких людей?

      – На одну мить.

      – І це було надто довго?

      – У цій ситуації – так.

      Кілька довгих хвилин вони сиділи мовчки.

      – Пістолет міг вистрелити випадково? – спитав Кірс.

      – Сумніваюсь.

      – Чому ви так кажете?

      – Є дві причини. По-перше, це був револьвер. Ви щось про них знаєте?

      – Небагато.

      – У нього такий механізм, що треба або звести курок, або дуже сильно натиснути. Випадково тут не вистрелиш.

      – Розумію. А друга причина?

      – Більш очевидна, – відповіла Майя. – Він вистрелив ще двічі. Ви не випустите «випадково» три кулі.

      Кірс кивнув і знову перевірив свої записи.

      – Перша куля влучила в ліве плече вашого чоловіка. Другий удар припав на правий край ключиці.

      Майя заплющила очі.

      – З якої відстані стріляв чоловік?

      – Десять футів.[5]

      – Наш експерт сказав, що жоден із цих пострілів не був смертельним.

      – Так, ви вже казали, – вимовила Майя.

      – То що тоді сталось?

      – Я спробувала підхопити його…

      – Джо?

      – Так, Джо, – обрубила вона. – Кого ж іще?

      – Вибачте. І що сталось?

      – Я… Джо впав на коліна.

      – І саме тоді стрілець вистрелив утретє?

      Майя не відповіла.

      – Третій постріл, – повторив Кірс. – Той, що його вбив.

      – Я вже вам сказала.

      – Що сказали?

      Майя підвела очі й зустрілася з ним поглядом.

      – Я не бачила третього пострілу.

      Кірс кивнув.

      – Саме так, – дуже повільно вимовив він. – Бо тоді ви вже втікали.

      «Допоможіть… прошу… хто-небудь… мій чоловік…»

      Серце поривчасто билося в грудях. Звуки – постріли, дзижчання гелікоптера, крики агонії – одночасно накотилися на неї. Вона заплющила очі, кілька разів глибоко

5

3 м.