Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

знизала плечима.

      – Багатії.

      – Вони зовсім інші.

      – Це так.

      – То ти їй довіряєш?

      – Кому – Ізабеллі?

      – Так.

      Майя знов знизала плечима.

      – Ти ж мене знаєш.

      – Знаю.

      Ейлін спочатку потоваришувала з Клер – їх поселили в одній кімнаті в гуртожитку коледжу Вассар[1] на першому курсі, однак усі три жінки швидко зблизились.

      – Ти нікому не довіряєш, Майє.

      – Я б так не сказала.

      – Гаразд. А коли йдеться про твою дитину?

      – Коли йдеться про мою дитину… – промовила Майя. – Гаразд, згодна. Нікому.

      Ейлін посміхнулася.

      – Тому я й даю тобі це. Знаєш, не думаю, що ти що-небудь побачиш. Ізабелла, здається, чудова людина.

      – Але краще поберегтися?

      – Саме так. Ти не уявляєш, наскільки спокійніше мені стало, коли я почала лишати Кайла та Міссі на няньку з цим.

      Майя запитала себе, чи використовувала Ейлін цей прилад лише з нянькою, чи на його основі вибудувала справу ще проти когось, однак вирішила поки що притримати цю думку при собі.

      – У тебе на комп’ютері є SD-порт? – запитала Ейлін.

      – Точно не знаю.

      – Байдуже. Я принесла тобі прилад, який під’єднується через USB до лептопа чи комп’ютера. Справді, простіше не буває. Увечері виймаєш SD-картку з рамки – вона ось тут, бачиш?

      Майя кивнула.

      – Тоді вставляєш її в прилад. На екрані з’являється відео. Картка на тридцять два гігабайти, її легко вистачить на кілька днів. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожній кімнаті відео записуватися не буде.

      Майя не втрималась і посміхнулася.

      – Ти тільки поглянь на себе.

      – Що? Тебе бентежить зміна наших ролей?

      – Є трохи. Я мала б сама про це подумати.

      – І дивно, що не подумала.

      Майя глянула вниз, зустрілась очима з подругою. Ейлін мала приблизно зо п’ять футів і два дюйми[2] зросту, Майя – майже шість футів,[3] однак військова постава робила її на вигляд дещо вищою.

      – Ти хоч раз що-небудь помічала на записах своєї няньки?

      – Маєш на увазі щось таке, чого мені не треба було бачити?

      – Так.

      – Ні, – відповіла Ейлін. – І я знаю, про що ти думаєш. Він не повернувся. І я його не засікла.

      – Я тебе не засуджую.

      – Анітрохи?

      – Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала?

      Ейлін підійшла й обхопила Майю руками. Та відповіла обіймами. Ейлін – це не одна з тих майже чужих людей, які прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рік після Клер, і три жінки спокійно жили разом доти, доки Майя не пішла до школи армійської авіації у Форт Ракер в Алабамі. Ейлін і досі була її найближчим другом, як і Шейн.

      – Ти ж знаєш, я тебе люблю.

      Майя кивнула.

      – Так, знаю.

      – Точно не хочеш, щоб я лишилася?

      – Тобі треба дбати про власну родину.

      – Із цим все добре, – сказала Ейлін, указуючи великим

1

Гуманітарний загальноосвітній коледж у м. Покіпсі, штат Нью- Йорк, виключно жіночий до 1969 р., перший заклад вищої освіти США, що присвоював жінкам учений ступінь. (Тут і далі прим. пер.)

2

155 см.

3

180 см.