Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

поряд себе. Дала їй картонну книжечку, встала й поправила спідницю. Повільно підійшла до Майї, немов чекала від неї удару.

      – Так, місіс Буркетт?

      – Тут хтось учора був?

      – Не зовсім розумію, про що ви.

      – Я про те, – Майя намагалася говорити якомога рівнішим голосом, – чи був хтось учора в цьому будинку, крім тебе та Лілі?

      – Ні, місіс Буркетт, – обличчя Ізабелли знову заціпеніло. – Ви маєте на увазі когось конкретно?

      – Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину?

      – Ні, місіс Буркетт.

      – То тут нікого не було?

      – Нікого.

      Майя глянула на комп’ютер, тоді знову на Ізабеллу.

      – Ти взагалі виходила?

      – Чи виходила я з дому?

      – Так.

      – Ми з Лілі ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо.

      – То більше ти не виходила?

      Ізабелла підвела очі, наче намагалася згадати.

      – Ні, місіс Буркетт.

      – Ти взагалі виходила з дому сама?

      – Без Лілі?! – вона промовила це з різким видихом, наче таке припущення було найгіршою з образ, які взагалі можна уявити. – Ні, місіс Буркетт, звісно ж, ні.

      – Ти лишала її саму?

      – Я не розумію.

      – Це просте запитання, Ізабелло.

      – Я нічого не розумію, – сказала Ізабелла. – Чому ви мене розпитуєте? Вам не подобається, як я працюю?

      – Я цього не казала.

      – Я ніколи не лишаю Лілі саму. Ніколи. Коли вона спить нагорі, я можу спуститися вниз, трохи поприбирати…

      – Я не про це.

      Тепер Ізабелла вивчала обличчя Майї.

      – А про що тоді?

      Не було сенсу затягувати.

      – Я хочу тобі дещо показати.

      Лептоп на кухонній стійці. Майя взялася за нього, коли Ізабелла підійшла ближче.

      – Я встановила камеру у вітальні, – почала вона.

      Ізабелла виглядала збентежено.

      – Її дала мені подруга, – пояснювала далі Майя, хоча, насправді, чи мусила вона взагалі щось пояснювати? – Вона записує все, що відбувається, коли мене немає вдома.

      – Камера?

      – Так.

      – Але я не бачила ніякої камери, місіс Буркетт.

      – Ти і не мала її бачити. Вона прихована.

      Погляд Ізабелли метнувся до вітальні. Майя вела далі.

      – Пам’ятаєш ту нову фоторамку, що стоїть на полиці?

      Вона дивилась, як Ізабелла переводить очі туди.

      – Так, місіс Буркетт.

      – У ній камера.

      Ізабелла знову подивилася на неї.

      – То ви за мною шпигували?

      – Я стежила за своєю дитиною, – сказала Майя.

      – Але ж ви мені про це не сказали.

      – Не сказала.

      – Чому?

      – Ти не мусиш зараз захищатися.

      – Ні? – голос Ізабелли стрибнув угору. – Ви ж мені не довіряєте.

      – А ти довіряла б?

      – Що?

      – Справа не в тобі, Ізабелло. Лілі – моє дитя. Я відповідаю за її добробут.

      – І ви гадаєте, що шпигування за мною – найкраще для неї?

      Майя