Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

було здебільшого начхати), що завжди є якийсь план, як і в усього, є причина (це диво, що вона нікому з них не зарядила в обличчя).

      Родина Джо виснажилася, їм довелося присісти десь посередині черги. Не Майї. Вона постійно стояла, дивилася їм у вічі й зустрічала кожного жалобника міцним потиском руки. Тонкою, а деколи і не дуже, мовою тіла вона давала відсіч тим, хто виражав свій сум через обійми чи поцілунки. В їхніх словах зяяла порожнеча, однак Майя уважно слухала, кивала, казала «Спасибі, що прийшли» доволі щирим тоном, а потім вітала наступного в черзі.

      Інше непохитне правило черги гостей на похороні – не говорити багато. Короткі банальності добре пасують до ситуації, бо значно краще сказати щось невинне, аніж образливе. Якщо відчуваєте потребу висловитися, краще коротко згадайте про померлого щось хороше. Ніколи не робіть того, що зробила тітка Джо, Едіт. Не ридайте істерично, не приєднуйтеся до тих театральних жалобників: «Погляньте на мене, я так страждаю». І ніколи не говоріть удові жахливих дурниць на кшталт: «Бідолашна дівчинко, спочатку твоя сестра, тепер – чоловік».

      Світ на мить зупинився, коли тітка Едіт озвучила ті речі, про які інші тільки думали, особливо зважаючи на присутність юного племінника Майї, Деніела, та молодшої племінниці Алекси. Кров загула у венах Майї, і їй знадобилися неабиякі зусилля, щоб не простягнути руку, не схопити тітку Едіт за горло й не вирвати голосові зв’язки.

      Натомість Майя доволі щиро відповіла: «Дякую, що прийшли».

      Шестеро колишніх товаришів Майї по загону, серед яких був і Шейн, трималися трохи осторонь, наглядаючи за нею. Це їхня робота, хотіли вони того чи ні. Обов’язок охороняти, здавалось, ніколи не закінчувався, коли вони були разом. Товариші не стали в чергу. Надто розумні для цього. Вони її мовчазні охоронці, як завжди, і тільки їхня присутність цього жахливого дня хоч якось її втішала.

      Час від часу Майї здавалося, що вона чує далекий сміх своєї дочки (її давня подруга Ейлін Фінн відвела Лілі на майданчик біля школи через дорогу), але це, мабуть, була лише гра уяви. Дитячий сміх у таких обставинах звучав водночас непристойно й життєствердно: вона хотіла його чути, і це було нестерпно.

      Деніел та Алекса, діти Клер, підійшли останніми.

      Майя обійняла їх, як завжди, прагнучи захистити від усього поганого, що могло статися. Едді, її зять… Він же зять? Як ще назвати чоловіка, який був одружений із твоєю сестрою до того, як її вбили? «Екс-зять» більше пасувало б до розлучення. Може, кажуть «зять у минулому»? Чи таки просто «зять»?

      Ще трохи маячні, аби лиш відволіктись.

      Едді нерішуче підійшов. На його обличчі бритва подекуди пропустила острівки щетини. Едді поцілував Майю в щоку. Запах ополіскувача та м’ятних цукерок достатньо сильний, щоби перекрити інші можливі запахи, але знову ж таки – хіба не в цьому їхня суть?

      – Мені бракуватиме Джо, – пробурмотів Едді.

      – Я знаю, Едді. Ти йому дуже подобався.

      – Якщо ми можемо чимось допомогти…

      «Можеш краще дбати про своїх дітей», – подумала