Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

лісової зелені.

      – Мамо?

      – Хвилинку, люба.

      Хто б це не був, він відійшов від рамки й перестав затуляти огляд. Тепер Майя бачила канапу. Лілі сиділа на ній сама. Тримала в руках саме цю книгу, гортала сторінки, вдавала, ніби читає.

      Майя чекала.

      Ліворуч, з боку кухні, хтось з’явився. Не Ізабелла.

      Це був чоловік.

      Принаймні здавалося, що це чоловік. Він досі стояв близько до камери, під таким кутом, що обличчя не було видно. На мить Майя подумала, що це Гектор; може, зробив перерву, зайшов випити води, чи щось таке… але Гектор був одягнений у робочий комбінезон і толстовку. А на цьому були сині джинси й зелена…

      …зелена лісова…

      сорочка…

      На екрані Лілі підвела голову до «можливо-чоловіка». Коли вона широко йому всміхнулась, Майя відчула, як кам’яніє в грудях серце. Її дочка не любила незнайомців. Тож хто б це не був, хто б не носив цю знайому зелену сорочку…

      Чоловік підійшов до канапи. Тепер він стояв спиною до камери, затуляючи дівчинку від Майї. Вона відчула укол паніки, спершу нахилилася праворуч, потім ліворуч, наче можливо оминути поглядом того чоловіка й переконатися, що Лілі й досі там, на канапі, разом із книжкою доктора Зюсса. Здавалося, їй загрожує небезпека, принаймні поки Майя не бачить її і не наглядає за нею. Звісно ж, Майя усвідомлювала, що це маячня. Вона переглядала те, що вже відбулося, а не пряму трансляцію, і її дочка, власне, сиділа поряд, здорова й виглядала щасливою, принаймні до того моменту, коли її матуся замовкла й почала витріщатися в екран комп’ютера.

      – Мамо?

      – Хвилинку, сонечку, гаразд?

      Чоловік у знайомих синіх джинсах та сорочці кольору «зелений лісовий» – саме так він завжди про неї говорив, не зелена, не темно-зелена, не яскраво-зелена, а кольору «зелений лісовий» – вочевидь, не зашкодив її доньці, не викрав, нічого такого, тож тривога, відчута Майєю, видавалася непроханою і значно перебільшеною.

      Чоловік на екрані відійшов убік.

      Майя знову бачила Лілі. Їй здавалося, що страх повинен зникнути. Але все полетіло шкереберть. Чоловік розвернувся й сів на канапу поряд з Лілі. Подивився в камеру й посміхнувся.

      Майя змогла не закричати.

      Напруження, розслаблення, напруження…

      Майя завжди зберігала холоднокровність у бою, завжди знаходила в собі щось таке, що допомагало пульсу залишатися рівним і не давало вибухам адреналіну паралізувати її, і тепер вона намагалася знайти цю рівновагу. Знайоме вбрання, сині джинси, особливо зелена сорочка – все це підводило її до можливості (тобто «неможливості») того, що постало зараз перед її очима. І вона не закричала. Не застогнала.

      Натомість раптова скам’янілість поширилася грудьми й заважала дихати. Венами потік холод. Губи ледь помітно затремтіли.

      Майя дивилась, як на комп’ютерному моніторі Лілі залізає на коліна її покійного чоловіка.

      Розділ 6

      Відео тривало недовго.

      Лілі ледве встигла залізти на коліна «Джо», як він устав і виніс її з поля зору. Запис зупинився за