Твоя перша остання брехня. Гарлан Кобен

на неї добровільно – лише, як то кажуть, «добровільно-примусово». Офіцер з похоронок надягав свою форму, сідав у авто зі священиком, стукав у ваші двері та напам’ять зачитував повідомлення про смерть.

      – Що сталось? – запитала вона тоді Джо.

      Тиша. Найгірша тиша в її житті.

      – Джо?

      – Клер, – сказав він, і Майя відчула, як щось усередині розлітається на друзки.

      Вона ввійшла через чорний хід.

      Лілі сиділа на канапі й малювала зеленим олівцем. Дівчинка навіть не підвела очей, коли увійшла її мати, але це було нормально. Лілі була навдивовижу зосередженою дитиною. Зараз уся її увага приділялася малюванню. Ізабелла повільно підвелась, наче боялася розбудити дівчинку, і перетнула кімнату.

      – Дякую, що лишилася допізна, – сказала Майя.

      – Мені не важко.

      Лілі подивилася на них і всміхнулася. Вони обидві відповіли їй посмішками.

      – Як вона сьогодні?

      – Просто сонечко, – Ізабелла подивилась на Лілі з якимось відчаєм. – Вона навіть не уявляє собі яке.

      Ізабелла так говорила, чи приблизно так, щодня.

      – Побачимось уранці, – сказала Майя.

      – Так, місіс Буркетт.

      Присівши поряд із дочкою, Майя почула, як від’їхало авто Гектора. Вона дивилася на фото, що змінювалися на цифровій фоторамці / прихованій камері, усвідомлюючи, що все, що вона робить, записується. Вона чи не щодня перевіряла записи, щоб переконатися, що Ізабелла не… А що саме «не»? Як би там не було, зазвичай відео не містили прецедентів. Майя ніколи не дивилась, як сама бавиться з дитиною. Дивно себе відчувала. Зрештою, тримати приховану камеру в кімнаті теж дивно, наче від цього мала змінитися поведінка. Чи камера до певної міри не диктувала, як Майї обходитися з Лілі? Так, цілком можливо.

      – Що ти малюєш? – спитала Майя.

      – А ти не бачиш?

      Найбільше це нагадувало хвилясті лінії.

      – Ні.

      Лілі ображено подивилася на неї. Майя знизала плечима.

      – То, може, скажеш?

      – Там дві корови та гусінь.

      – Корова зелена?

      – Це гусінь.

      На щастя, Майї зателефонували. Вона глянула на екран – Шейн.

      – Як тримаєшся? – запитав він.

      – Добре.

      Тиша. Минуло три секунди, і чоловік знову заговорив.

      – Мене пре ця незручна тиша, – сказав він. – А тебе?

      – Дуже круто. То що сталося?

      Вони надто близькі для всіх цих «як тримаєшся». Такі речі просто не вклинювалися до їхніх стосунків.

      – Нам треба поговорити, – промовив Шейн.

      – То говори.

      – Я заїду до тебе. Їсти хочеш?

      – Не дуже.

      – Можу захопити величеньку піцу з куркою в «Найкраще з усього».

      – То поквапся, чорт забирай.

      Майя повісила слухавку. В їдальні в таборі Арифджан чи не за щораз можна було взяти собі піцу, однак соус смакував, як закислий кетчуп, а тісто мало консистенцію зубної пасти. Відколи вона повернулася додому, то їла піцу лише з тонкою