Сонячний Птах. Уилбур Смит

Читать онлайн.
Название Сонячний Птах
Автор произведения Уилбур Смит
Жанр Приключения: прочее
Серия
Издательство Приключения: прочее
Год выпуска 1972
isbn 978-966-14-5585-5,978-966-14-5210-6



Скачать книгу

до наукових розслідувань.

      Я прикинув, що вона з’явиться у наступні п’ять хвилин, тому знайшов пакет із м’ятними пігулками «3Х» у верхній шухляді й укинув одну собі в рот, щоб знищити запах випарів віскі, після чого розкрив конверт і витяг звідти глянцеву фотографію, збільшену до розміру дванадцять на дванадцять, увімкнув світло над робочим столом, прилаштував його так, щоб воно освітлювало фотографію згори, й дістав збільшувальне скло, яким користувався у роботі. Потім розглянувся навкруги на війська минулого, що зібралися в моєму кабінеті. Попід усіма чотирма стінами тяглися полиці й від підлоги до висоти плеча – мого плеча – вони були заповнені книжками – інструментами мого фаху, усі оправлені в телячу шкіру зеленого чи брунатного кольору з назвами, витисненими на палітурках золотом. Кабінет був великий, і в ньому зберігалося багато тисяч томів. На полицях над книжками стояли гіпсові бюсти всіх створінь, які населяли Землю до того, як на ній з’явилися сучасні люди. Лише голови й плечі. Австралопітек, проконсул, робуста, родезійська людина, синантроп – усі до самого неандертальця і кроманьйонця – homo sapiens sapiens у всій його славі й ганьбі. На полицях праворуч від мого робочого стола стояли бюсти всіх етнічних різновидів, типових для Африки: хаміти, араби, пігмеї, негроїди, боскопи, бушмени, кріка, готтентоти та інші. Вони підвели на мене погляди своїх опуклих скляних очей, коли я заговорив, звертаючись до них:

      – Джентльмени, – сказав я, – здається, нам пощастило зробити справжнє відкриття.

      Я звертаюся до них уголос лише тоді, коли збуджений або п’яний, а сьогодні я був і неабияк збуджений, і неабияк п’яний.

      – З ким ти розмовляєш? – запитала Саллі від дверей, примусивши мене підстрибнути на місці від несподіванки.

      Запитання було риторичним, бо клята дівка збіса добре знала, з ким я розмовляю. Вона стояла, прихилившись до одвірка, глибоко засунувши руки до кишень брудного білого пильовика. Чорне волосся, відкинуте назад стрічкою з лоба, що видавався далеко вперед, великі зелені очі, досить далеко розташовані від її зухвалого носа. Високі вилиці, широкий, чуттєвий, усміхнений рот. Велика дівчина з довгими мускулястими ногами в синіх, туго обтислих джинсах. Чому мені завжди подобаються довгі ноги?

      – Ланч був добрий? – запитала вона, розпочинаючи повільне просування з елементами ковзання по килиму до мого робочого стола, щоб потрапити на позицію, з якої їй буде видно все, що відбувається.

      Вона могла читати папери знизу вгору, як мені пощастило з’ясувати, бо вона цим якось поставила мене в незручне становище.

      – Чудовий, – відповів я, умисне затуливши фотографію конвертом. – Холодна індичатина, салат з омара, вуджена форель, дуже добре зготовлена качка й заливні трюфелі.

      – Ти сучий син, – лагідно прошепотіла вона.

      Саллі любить смачно попоїсти, й вона помітила мою гру з конвертом. Я не дозволяю їй так розмовляти зі мною, але в ту мить зупинити її не міг.

      За п’ять футів від мене вона пирхнула:

      – Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!

      Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.

      – Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.

      Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.

      Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.

      – Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.

      Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.

      Вона нахилилася над столом, дивлячись крізь збільшувальне скло, й була тихою та мовчазною протягом тривалого часу. Віддзеркалене світло падало на її обличчя, й, коли нарешті вона підвела погляд, на ньому був вираз захвату, а зелені очі сяяли.

      – Бене, – сказала вона. – О, Бене, я така рада за тебе!

      Чомусь її легке сприйняття і відсутність сумніву роздратували мене.

      – Ти надто поспішаєш, – сердито кинув я. – Тут може бути з десяток природних пояснень.

      – Ні, – вона похитала головою, досі всміхаючись. – Не будь таким обережним. Це воно, Бене, нарешті воно. Ти працював так довго й так довго вірив, тож не бійся тепер. Ти знайшов те, що шукав.

      Вона вислизнула з-за стола й швидко підійшла до полиці з книжками під літерою «К». Там стояли дванадцять томів, позначені ім’ям