Сонячний Птах. Уилбур Смит

Читать онлайн.
Название Сонячний Птах
Автор произведения Уилбур Смит
Жанр Приключения: прочее
Серия
Издательство Приключения: прочее
Год выпуска 1972
isbn 978-966-14-5585-5,978-966-14-5210-6



Скачать книгу

протягом тижня. – Він подивися на золотий «піаже» в себе на зап’ястку. – Чорт! Я запізнююся.

      Він обернувся до дверей саме в ту мить, коли Гіларі Стервесант увійшла з патіо. Висока жінка в короткій тенісній сукні з золотаво-брунатним волоссям, блискучим і м’яким, що спадало їй на плечі, мала довгі й навдивовижу гарні ноги.

      – Любий, невже ти кудись зібрався?

      – Пробач мені, Гіл. Я хотів тебе повідомити, що не залишуся на ланч, але Бен вимагає, аби хтось його заспокоював.

      – Ти показав йому фотографію?

      Вона обернулася й підійшла до мене, нахилилася, щоб поцілувати мене в губи легко й природно, не виявивши найменшої відрази, а потім відступила назад і з усмішкою подивилася мені просто у вічі. Щоразу, коли вона так робить, я стаю її рабом на ще сто років часу.

      – Що ви думаєте про це, Бене? Це можливо?

      Але, перш ніж я зміг відповісти, Лорен обняв її за стан, і вони обоє з усмішкою подивилися на мене згори вниз.

      – Він мало не збожеволів від щастя. У нього піна на губах, і він підстрибує від нетерплячки. Він хоче вирушити в пустелю негайно, цієї ж таки хвилини.

      Потім він притягнув Гіларі до себе й поцілував. На якусь довгу хвилину вони забули про мою присутність, перебуваючи в обіймах одне одного. Вони є для мене взірцем чудової жінки й досконалого чоловіка, обоє високі, сильні й привабливі. Гіларі молодша за нього на дванадцять років, вона його четверта дружина й мати найменшого з його сімох дітей. У свої двадцять п’ять чи десь так років вона здається набагато старшою і більш зрілою жінкою.

      – Нагодуй Бена ланчем, моя люба. Я повернуся додому пізно, – сказав Лорен, відриваючись від її обіймів.

      – Я нудьгуватиму без тебе, – сказала Гіларі.

      – А я без тебе. Ми з тобою побачимося в понеділок, Бене. Телеграфуй Ларкіну, якщо в тебе виникне потреба в чомусь особливому. До побачення, партнере.

      І він пішов.

      Гіларі взяла мене за руку й вивела на широке, всипане камінцями патіо. П’ять акрів моріжка і чудових клумб м’яко спускалися до струмка та штучного озера. Обидва тенісні корти були зайняті, й криклива юрба маленьких майже голих тіл бризкалася у воді плавального басейну, створюючи сліпучо-білу, пронизану променями сонця хмару. Два служники в уніформі викладали холодні закуски на довгий розкладний стіл у патіо, і я пережив короткий напад внутрішнього страху, побачивши, як із півдесятка молодих матрон у тенісних спідничках порозлягалися в шезлонгах біля зовнішнього бару. Вони розчервонілися від фізичної перенапруги, їхня біла тенісна форма просякла потом, і вони повільно цмулили трунок «Пімз № 1» із довгих, зарошених краплями холодної рідини, наповнених фруктами келихів.

      – Ходімо, – сказала Гіларі й повела мене до них.

      Я напружився й доклав усіх зусиль, щоб здаватися на дюйм вищим, поки ми наближалися до гурту.

      – Дівчата, цей чоловік складе нам компанію. Я хочу відрекомендувати вам доктора Бенджаміна Кейзина. Доктор Кейзин є директором Інституту африканської антропології та доісторії. Бене, це Марджорі Фелпс.

      Я обертався до кожної, чиє ім’я вона називала, й приймав надміру експансивні привітання, обдаровуючи кожну своїм поглядом і своїм голосом, а очі й голос у мене добрі. Наше знайомство було таким самим складним для них, як і для мене. Ти не маєш підстав сподіватися, що твоя господиня запропонує тобі не тільки щось випити перед ланчем, а й познайомитися з чоловіком, який має на спині горб.

      Мене врятували діти. Боббі помітила мене й підбігла до мене, радісно волаючи: «Дядько Бен! Дядько Бен!» Вона обхопила мене за шию холодними мокрими рученятами й притислася вологим купальним костюмом до мого нового костюма, перш ніж потягла мене геть у саму гущу решти виводка Стервесантів та орди їхніх юних друзів. Порозумітися з дітьми мені легше. Вони або не помічають моєї фізичної вади, або прямо запитують: «Чому ви так низько нахиляєтесь, коли ходите?»

      Сьогодні вперше я не становив для них великого інтересу, я був надто заклопотаний, щоб приділити їм усю свою увагу, – і незабаром вони розбіглися від мене, усі, крім Боббі, бо вона завжди зберігає мені вірність. Потім Гіларі забрала мене від своєї падчерки, і я повернувся до ліги молодих матерів, де справив набагато краще враження. Я неспроможний чинити опір гарним жінкам, коли мені щастить подолати першу ніяковість. Я зміг піти до інституту лише о третій годині дня.

      Боббі Стервесант налила мені солодового віскі «Ґлен Ґрант» зі щедрістю, із якою рука цієї тринадцятирічної дівчинки наливає кока-колу. Тому я подався до інституту, почуваючись дуже добре.

      На моєму робочому столі лежав конверт із написом «приватний і конфіденційний», а до одного з його кутів була приколота записка: «Цей конверт принесли тобі під час ланчу. Певно, там повідомляється щось дуже цікаве! Сал».

      З несподіваною й гострою підозріливістю я пильно роздивився печатку на конверті. Саллі не розкривала його – але я знав, що для цього їй знадобився весь її самоконтроль, бо вона відзначається майже невротичною цікавістю. Вона називає цю свою рису надзвичайно гострим розумом, схильним