Сонячний Птах. Уилбур Смит

Читать онлайн.
Название Сонячний Птах
Автор произведения Уилбур Смит
Жанр Приключения: прочее
Серия
Издательство Приключения: прочее
Год выпуска 1972
isbn 978-966-14-5585-5,978-966-14-5210-6



Скачать книгу

Родезія.

      Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.

      – Де вона? – запитав я. – Де?

      – Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…

      – Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?

      – Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.

      – Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.

      – Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.

      Він вочевидь утішався, мордуючи мене.

      Його палець ковзнув по мапі й несподівано зупинився – моє серце, здавалося, зупинилося разом із ним. Місцевість ставала дедалі кращою. Широта була саме тією, що треба, усі ті ознаки, що їх я з такими труднощами збирав протягом років, показували саме сюди.

      – Ось тут, – сказав він. – За двісті дванадцять миль на південь від Мона, – за п’ятдесят шість миль від південно-західного маяка заповідника тварин Венкі, у вигині низеньких пагорбів, заховане серед диких скель і сухого чагарника.

      – Коли ми зможемо вирушити туди? – запитав я.

      – Он як! – похитав головою Лорен. – Ти в це повірив. Ти справді повірив!

      – Хтось іще може на нього натрапити.

      – Воно лежало там протягом тисячі років – ще один тиждень нічого не змінить…

      – Чекати ще цілий тиждень! – з гірким розчаруванням вигукнув я.

      – Бене, я не зможу виїхати раніше. У п’ятницю відбудуться річні загальні збори компанії «Англо-Стервесант», а в суботу в мене справи в Цюриху. Але задля тебе я спробую закінчити усі свої нагальні справи якнайшвидше.

      – Скасуй їх узагалі, – попросив я. – Відправ туди когось зі своїх здібних молодиків.

      – Коли хтось позичає тобі двадцять п’ять мільйонів, то чемність вимагає, щоб ти сам підписав чек, а не доручив це конторському хлопцеві.

      – Господи, Ло. Та це ж тільки гроші. А тут ідеться про те, що справді важливо.

      На хвилину Лорен прикипів до мене здивованим і замисленим поглядом своїх блакитних очей.

      – Двадцять п’ять мільйонів – лише гроші? – Він похитав головою повільно, а потім із подивом, так ніби почув якусь нову істину. – Певно, ти маєш слушність. – Він усміхнувся тепер уже лагідною усмішкою, яка виражала щиру прихильність до найкращого друга. – Пробач мені, Бене. У вівторок. Ми вилетимо на світанку, обіцяю тобі. Ми зробимо повітряну розвідку. Потім приземлимося в Моні. Ти знаєш Пітера Ларкіна?

      – Так, дуже добре.

      Пітер мав у Моні велику контору з організації сафарі. Я двічі користувався його послугами у своїх експедиціях по Калахарі.

      – Добре. Я вже у нього був. Він організує експедицію. Ми виїдемо туди за дня й дуже швидко – один лендровер і дві або три трьохтонні вантажівки. У моєму розпорядженні буде лише п’ять днів – та й ті з великими труднощами. Я маю чартерний гелікоптер, щоб вилетіти звідти, й залишу тебе колупатися там у землі.

      Розмовляючи, Лорен вивів мене з темної кімнати в довгу галерею.

      Сонячне світло проникало туди крізь довгі вікна, заливаючи золотим сяйвом картини та скульптури, що прикрашали галерею. Тут твори провідних південноафриканських художників змішувалися з картинами та скульптурами великих митців усього світу, живих і мертвих. Лорен Стервесант і його предки вміли витрачати гроші розумно. Навіть у такий напружений момент мій погляд не оминув м’якого світіння оголеного тіла однієї з Ренуарових жінок.

      Лорен ступав легкими кроками по східних килимах, що приглушували будь-який звук, а я намагався не відставати від нього. Ноги в мене такі самі довгі, як і в нього, й такі самі сильні.

      – Якщо ти знайдеш там те, на що ми сподіваємося, ти дістанеш змогу працювати на повний розмах. Постійний табір, злітно-посадкова смуга, помічники, яких ти сам обереш, повна команда й будь-яке обладнання, що ти замовиш.

      – Дай Боже, щоб так і сталося, – лагідно промовив я, й нагорі сходів ми затрималися.

      Лорен і я усміхнулися один одному, наче змовники.

      – Ти знаєш, скільки це коштуватиме? – запитав я. – Можливо, нам доведеться копати п’ять, а то й шість років.

      – Мабуть, не менше, – погодився він.

      – Може обійтися в кількасот тисяч.

      – Це ж тільки гроші, як сказав мені один чоловік.

      І знову на мене накотився його бичачий регіт. Ми спускалися сходами, сміючись та регочучи кожен у власній манері. Веселі й перенапружені, ми подивилися один на одного в холі.

      – Я повернуся о пів на восьму вечора в понеділок. Ти зможеш зустріти мене в аеропорту? Рейс «Альіталія» 310 з Цюриха? А тим часом ти там усе приготуй.

      – Мені потрібна копія тієї фотографії.

      – Я вже наказав зробити в інституті збільшену копію. Ти зможеш милуватися нею