Палімпсести. Василь Стус

Читать онлайн.
Название Палімпсести
Автор произведения Василь Стус
Жанр Зарубежные стихи
Серия
Издательство Зарубежные стихи
Год выпуска 0
isbn



Скачать книгу

      Василь Стус

      ПАЛІМПСЕСТИ

      Благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю!

      У новій збірці – вірші, написані між 1971-77 роками.

      В ній – мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.

      ЧАСТИНА ПЕРША

* * *

      Гойдається вечора зламана віть,

      як костур сліпого, що тичеться в простір

      осінньої невіді. Жалощів брості

      коцюрбляться в снінні – а дерево спить.

      Гойдається вечора зламана віть

      туга, наче слива, рудою налита.

      О ти всепрощальна, о несамовита

      осмутами вмита твоя ненасить.

      Гойдається вечора зламана віть,

      і синню тяжкою в осінній пожежі

      мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

      нам світ не належить – бовваном стоїть.

      Шалена вогненна дорога кипить.

      Взялась кушпелою – обвітрені крони

      всю душу обрушать у довгі полони,

      і згадкою – вечора зламана віть.

      І сонце – твоє, простопадне – кипить.

      Тугий небокрай, погорбатілий з люті

      гірких дорікань. О піддайся покуті

      самотності! (Господи, дай мені жить!)

      Удай, що обтято дорогу. Що спить

      душа, розколошкана в смертнім оркані

      високих наближень. На серця екрані

      гойдається вечора зламана віть.

      Гойдається вечора зламана віть,

      неначе розбратаний сам із собою.

      Тепер, недоріко, подайсь за водою

      (а нишком послухай: чи всесвіт —

      не спить?).

      Усесвіт – не спить. Він ворушиться, во—

      втузиться, тузаний хвацько під боки

      мороками спогадів. Луняться кроки,

      це, Господи, сяєво. Це – торжество:

      надій, проминань, і наближень, і на—

      вертань у своє, у забуте й дочасне.

      Гойдається павіть, а сонце – не гасне

      і грає в пожежах мосяжна сосна.

      Це довге кружляння – над світом і під

      кошлатими хмарами, під багряними

      торосами замірів. Господи, з ними

      нехай порідниться навернений рід

      отой, що принишк попід товщею неб —

      залізних, із пластику, шкла і бетону.

      Надибую пісню, ловлю їй до тону

      шовкового голосу (зацний погреб).

      Поорана чорна дорога кипить

      нема ні знаку – од прадавнього шляху.

      Сподоб мене, Боже, високого краху!

      Вільготно гойдається зламана віть.

* * *

      Я так і не збагнув

      і досі ще не знаю,

      чи світ мене минає

      чи я його минув.

      Днедавнє завзялось

      у снінні чарувати.

      Та й знакомиті дати

      мені проставив хтось!

      Світ повен сподівань,

      мов став, що ні схлюпнеться.

      І царство це – минеться

      без клятв і без карань.

* * *

      Сто дзеркал спрямовано на мене

      в самоту мою і німоту.

      Справді – тут? Ти – справді тут?

      Напевне,

      ти таки не тут. Таки – не тут.

      Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

      Досі зросту свого не досяг?

      Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —

      заливає душу, всю в сльозах.

      Сто твоїх конань… Твоїх народжень…

      Страх як тяжко висохлим очам!

      Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

      і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

* * *

      Цей став повісплений, осінній, чорний став,

      як антрацит видінь і кремінь крику,

      вилискує Люципера очима.

      П’янке бездоння лащиться до ніг.

      Криваво рветься з нього вороння

      майбутнього. Летить крилатолезо

      понад проваллям яру, рине впрост

      на вутлу синь, високогорлі сосни

      і на пропащу голову мою.

      Отерплі очі збіглися водно —

      повторення оцього чорноставу,

      насилу вбгане в череп.

      Неприхищений,

      а чуєш, чуєш протяг у душі?

* * *

      Здається, чую: лопають каштани,

      жовтозелену викидають брость

      і зовсім поруч – київське весняне

      пахуче небо