Поезії та сонети. Юліуш Словацький

атику й стиль його творчості – він стає глашатаєм повстанських і разом з тим демократичних ідей.

      З 1831 р. живе у Франції, подорожує по Європі та Близькому Сходу. Національно-визвольний рух і його поразка залишається головною темою творчості поета, але паралельно в ній живе інтимна сповідь та надзвичайно проникливі спостереження за почуттями людини в безвихідній, трагічній ситуації. Так поруч з драмами «Кордіан», «Лілля Венеда», «Срібний сон Саломеї», «Мазепа», «Фантазій» з’являються поеми «У Швейцарії», «Батько зачумлених» та ін.

      Одним з найвидатніших творінь Словацького є поема «Ангеллі», де показано міжусобиці в патріотично настроєному польському еміграційному елітарному угрупованні, яке нездатне об’єднатися в боротьбі за незалежну Польщу. Ця річ, високо оцінена І. Франком, може трактуватися як певне пророцтво щодо дрібничкової борні між українськими «демократичними вождями» в часи становлення самостійної України в 90-х роках XX ст.

      Вся творчість Словацького перейнята ідеєю верховенства духу над матеріальними чинниками в житті людини і в історії народу. Найвищим осягненням політичної лірики Словацького є його «Відповіді на «Псалми майбутності»», де він полемізує із Зиґмунтом Красинським. У цьому творі відчуваємо шевченківську непримиренність з усіма формами несправедливості, особливо тієї, яка існувала в стосунках шляхти з плебсом. Реалістичним твором Словацького є віршований роман «Беньовський», у якому відтворено немало подій з української історії. Українськими мотивами, власне, перенизана вся творчість Словацького. У поемі «Вацлав» геніальний польський поет пророкував «воскресіння» України як самостійної держави.

      Творчість Словацького шанована в Україні, його перекладали М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Г. Кочур, Р. Лубківський, про нього є немало досліджень, але його творчість потребує нового аналізу, вільного від радянських ідеологічних стереотипів.

      МАТИ ДО СИНА

      Сину! Ти йдеш тепер на життєві дороги,

      Тебе там берегти не буде в мене змоги;

      Ти йдеш в чужі краї, покинувши родину,

      Незнані там тобі серця й звичаї, сину!

      Тепер тобі зоря присвітлює щаслива,

      Надія на шляху, мов квітка, повна дива,

      Але, як почуття остудить вік, по тому,

      Як сам себе уздриш в просторі світовому,

      Коли тебе, як лист між тлум чужий завіє,

      Де почувань твоїх ніхто не зрозуміє, —

      Тоді хоч думкою вертайсь на батьківщину,

      Згадай свою рідню кохану і єдину,

      Згадай той дім, де ти провів літа дитячі,

      Згадай братів, сестер та ігрища хлоп’ячі,

      Згадай свого отця, що тішиться на небі,

      Що з храму вишнього стає тобі в потребі.

      Чи твого спогаду не заслужила мати,

      Що стільки змушена від всіх розлук страждати?!

      Здоровий будь! Тяжка, тяжка життя дорога,

      Іди! Візьми собі на добру поміч Бога,

      Іди! І пам’ятай, що честь твоя для мене —

      Це плата за моє життя трудне й стражденне!

      Кременець, 1829 р.

      ЯКЩО КОЛИСЬ У ТІЙ МОЇЙ КРАЇНІ

      Якщо колись у тій моїй країні,

      Де котить Іква хвилі по долині,

      Де пасма гір блакитніють під мроком,

      А місто дзвонить над шумким потоком,

      Де пахнуче конваліями поле

       Біжить на скелі, під хати й стодоли,

      Як будеш там, душе мойого тіла,

      Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,

      Побачиш мою тугу, що на скалах,

      Мов янгол золотий, незгасний спалах,

      Стоїть, і часом місто облітає,

      А потім знов епічне, стоїть і сяє.

      Повітря, що тебе там зцілить, знаю,

      Я лив з грудей своїх для свого краю…

      СОНЕТИ

      І

      Вже північ. Хмура тінь півсвіту накриває,

      Та серце ще думкам спочинку не дало,

      Догнати хоче мисль те щастя, що пройшло,

      Зітхання знов і знов з глибин грудей зринає.

      Хоч тіло зморене, а думка, мов крило,

      Несе в країну сну, у мріяння безкрає,

      І душу іншу в сні моя душа волає,

      Жене за видивом, що в безвісті втекло.

      Є квітка, що вночі жадає розцвітання,

      На місяць дивиться, і квітне, і пахтить,

      Допоки не зійде на небі зірка рання.

      Є серце, сховане в грудей криваву кліть,

      Що плаче ночами, хоч прагне відпочить,

      А вдень приховує свої тяжкі страждання.

      II

      Ледь сонце випливе над гори та ліси,

      Ледь гляне з висоти на затишні долини,

      Сльозою