Подорож. Емма Андієвська

одній лавці, між двох бородатих бабусь, сиділа дівчина. Побачивши Д. з валізами, вона підхопилась, і квіточки на її сукні згасли.

      – Ти від’їжджаєш? Такий ти! – і побігла геть, плачучи.

      – Почекай, я тобі все поясню! – вигукнув Д., біжачи за нею.

      Носії, підплигуючи й прокладаючи собі дорогу валізами, погнали слідом. Одного так вдарило валізою, що голова йому перекрутилася карком наперед. Від жаху, бачачи раптом власну спину, чоловік ревів, не наважуючися рушити з місця. Мимохідь носії зачепили дитячий візок. Від поштовху немовля вилетіло і, зачіпившись сорочкою за гілку, повисло над натовпом.

      В загальній метушні Д. загубив дівчину з очей, але зупинятися після того, що накоїли носії, було запізно, і Д. біг, не дивлячись куди, аби лише вперед, геть від криків, від людей, від валіз, які так безглуздо зруйнували його життя.

      В першому завулку, де не стало чути криків, Д. зупинився й перевів дух. Біля нього легко й весело, ніби попередній біг був розвагою, не вартою уваги, зупинились носії і поставили валізи.

      – Відкрийте валізи, я хочу принаймні знати, що в них!

      – Пане, – сказав один з носіїв, – ці валізи неможливо відкрити.

      – То розбийте їх!

      – їх не можна знищити.

      – В такому разі забирайтеся до чорта!

      – Пане, ми вам належимо.

      Якби Д. мав хворе серце, воно розірвалося б від люті, але серце Д. працювало на кілька кінських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних місцях, і Д. почув лише голод.

      – Чорт з вами, – сказав він, намацавши в кишені кілька дрібних монет, увесь свій капітал. – Нехай хтось з вас піде купить мені кілька булочок.

      – Пане, ми не вміємо купувати.

      – Якщо ви належите мені, то мусите, я голодний, швидко!

      – Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.

      Після цього Д. вже нічого не казав.

      Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две- рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.

      Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.

      – Що тут діється?

      – Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.

      – Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!

      – Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.

      Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.