Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

Читать онлайн.
Название Тартарен Тарасконський
Автор произведения Альфонс Доде
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1872
isbn 978-966-03-7142-2



Скачать книгу

було Тартаренові виткнути носа за хвіртку, як вантажники на пристані й малі савояри-чистильники заводили хором:

      Рушниця справна у Жерве,

      Завжди заряджена вона.

      Рушниця справна у Жерве,

      Заряджена, але не б’є.

      Щоправда, коли він підходив ближче, співуни замовкали – згадували про його «подвійні м’язи».

      О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..

      Наш великий муж удавав, ніби нічого не чує й нічого не бачить, але насправді ця потайна війна, в якій застосовували отруєну зброю, завдавала йому пекучого болю. Він відчував, що Тараскон відвертається від нього, що тарасконці віддають свою любов іншим людям, – і невимовно страждав…

      Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..

      Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося – лагідно й привітно, і завжди всміхався.

      Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала, – і тоді обурення й туга проганяли усмішку…

      Якось уранці, коли паскудники савояри затягли під його вікнами «Рушниця справна у Жерве» і їхні голоси долинули до нашого великого безталанника, він розчахнув вікно, як був – у нічній сорочці і з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще її доглядати), висунувся з нього і, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:

      – Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!

      І ці чудові слова, гідні того, щоб увійти в історію, з примхи долі звернені були до шмаркачів, не вищих, ніж їхні скриньки з ваксою та щітками, до рицарів, що не знали, як і приступитись до шпаги!

      XII. Розмова в будиночку з баобабом

      І все ж таки від Тартарена відкинулись не всі: армія лишилася йому вірною.

      Бравий командир Бравіда, чи то пак відставний начальник полкової швальні, виявляв до нього таку пошану, як і раніше. «Він у нас відчайдух!» – в одно повторював Бравіда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди більше, ніж слова аптекаря Безюке… Бравий командир і разу не натякнув Тартаренові про мандрівку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалі зростає, він вирішив відверто поговорити з Тартареном.

      Якось увечері, коли бідолаха думав свою сумну думу, до кабінету урочистою ходою увійшов командир Бравіда – в застебнутому на всі ґудзики сюртуку і в чорних рукавичках.

      – Тартарене! – поважно молив відставний начальник полкової швальні. – Тартарене, треба їхати!

      Він стояв на порозі, величний і невблаганний, як сам обов’язок.

      І Тартарен Тарасконський зрозумів, що означають ці слова: «Тартарене, треба їхати!»

      Збліднувши, він устав, обвів зворушеним поглядом свій гарний, затишний, теплий, залитий м’яким світлом кабінет, подивився на своє крісло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгі білі завіси на вікнах, за якими коливалися тонкі віти дерев, а тоді підійшов до бравого командира й міцно потиснув йому руку.

      – Я їду, Бравіда! – мовив він твердо, хоч у голосі його бриніли сльози.

      І Тартарен додержав слова: поїхав. Та тільки не відразу… Треба було спорядитися.

      Насамперед він замовив Бомпарові дві великі, окуті міддю дорожні скрині з двома пластинами, на яких було вигравірувано:

ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ. ЗБРОЯ

      На оковування й гравірування пішло чимало часу.

      Він також замовив Таставенові розкішний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожні нотатки. Полювання – поважна справа, але ж у дорозі так гарно думається…

      Потім він виписав із Марселя силу-силенну консервів, пемікан, похідний намет найновішого зразка, який можна було за хвилину напнути і згорнути, мисливські чоботи, два парасолі, непромокальний плащ та сині окуляри, щоб захистити очі від сонця, піску й куряви. Подбав він і про похідну аптечку; цим поклопотався, звісно, аптекар Безюке, щедро забезпечивши Тартарена й арнікою, і камфорою, і пластиром, і оцтом для обтирання.

      Бідолашний Тартарен!.. не про себе він думав – цією завбачливістю і зворушливою увагою він сподівався вмилосердити Тартарена-Санчо, що відтоді, як від’їзд було вирішено, день і ніч допікав йому, шпетив його й гриз.

      XIII. Від’їзд

      Нарешті урочистий, великий день настав.

      Усі тарасконці з раннього ранку товпились на Авіньйонському шляху та поблизу будиночка з баобабом.

      Вони стояли під вікнами, повилазили на дахи, повидиралися на дерева. Тут було все місто: ронські човнярі, вантажники, чистильники, міщани, ткалі, прядильниці, завсідники клубу. З того берега поприходили бокерці, з околиць поз’їжджалися у своїх критих брезентом візках городники, пригарцювали верхи на ставних мулах винарі; мули були прикрашені стрічками, бантиками, китицями, дзвінкими бубонцями. Приїхало навіть кілька гарненьких юних арлезіанок з пов’язаним блакитними стрічками