Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

Читать онлайн.
Название Тартарен Тарасконський
Автор произведения Альфонс Доде
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1872
isbn 978-966-03-7142-2



Скачать книгу

один бік; величезний лев, що, розлігшись на соломі, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловіло кліпає очима, – по другий!

      Якусь мить вони спокійно дивилися один на одного.

      А потім… Лев, який споглядав тарасконців з королівською погордою і позіхав їм просто в обличчя, раптом розлютився – може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, він почув у ньому ворога всієї лев’ячої породи… Він пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурі, потягнувся, тоді звівся на лапи, підвів голову, трусонув гривою, роззявив страхітливу пащеку і грізно рикнув на Тартарена.

      У відповідь – багатоголосий лемент. Тарасконці, знетямлені, кинулися до дверей. Усі: жінки, діти, вантажники, стрільці по кашкетах, навіть бравий командир Бравіда… Не зрушив з місця один лише Тартарен… Він стояв перед кліткою, рішучий і несхитний. Очі його метали блискавки, на обличчі – такий знайомий усім тарасконцям лютий вираз…

      Трохи згодом, коли стрільці по кашкетах, заспокоєні поведінкою свого проводиря, а також міцністю ґрат на клітці, підступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотів, уп’явшись у лева очима:

      – Оце-от полювання!

      Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова.

      IX. Незвичайна самоомана

      Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова; та, на свою біду, він сказав уже забагато…

      Наступного дня увесь Тараскон гомонів про те, що Тартарен незабаром поїде до Алжиру полювати на левів. Ви, любі читачі, так само як і я, можете засвідчити, що він і словом про це не прохопився, але ж – самоомана!..

      Отож у Тарасконі тільки й було мови, що про його від’їзд.

      На бульварах, у клубі, в Костекальда тарасконці підбігали одне до одного й схвильовано питали:

      – Чи ви чули? Чи ви чули новину? Га?

      – Про Тартаренів від’їзд? Ще б пак не чути!

      До слова мовити, всі тарасконці починають свої фрази з «Чи ви», а закінчують їх «Га?». Уявіть собі, як чудово це звучить тарасконською говіркою…

      Отже, того дня «Чи ви» та «Га?» лунало на вулицях так, що аж шибки дзвеніли.

      Найбільше з усіх здивувався, почувши, що він вирушає до Алжиру, сам Тартарен. Однак що то значить марнославність! Бідолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрівку, замість сказати: він не має наміру нікуди їхати, він і в голову такого не покладав, – загадково промимрив:

      – Гм… Гм… Може… Поки що нічого певного не скажу…

      Коли спитали про це вдруге, Тартарен відповів:

      – Дуже можливо…

      Либонь, уже трохи призвичаївся до цієї думки…

      Коли ж спитали втретє, він відрубав:

      – Так!

      І незабаром у клубі, а потім у Костекальда Тартарен, зігрітий яєчним пуншем, натхнений оплесками, яскравим світлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звістку про його мандрівку, врочисто прорік: йому обридло стріляти по кашкетах, і ближчим часом він вирушає полювати на величезних атлаських левів…

      Цю заяву зустріли гучним «ура!». А потім знову яєчний пунш, потиски рук, обійми – і до самісінької півночі серенади та палаючі смолоскипи під будиночком із баобабом.

      Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрівку до Африки і про полювання на левів волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, він здійняв бучу, називав Тартарена-Дон Кіхота недоумком, мрійником, шаленцем, тричі божевільним, якнайдокладніше змальовував усі лиха, які чигають на нього: корабельна аварія, ревматизм, тропічна пропасниця, різачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – під звуки серенад на честь героя, що досі лунали знадвору…

      Тартарен-Дон Кіхот присягався й заклинався: він, мовляв, буде обачний і розсудливий, тепло вдягатиметься, візьме з собою все, що тільки може знадобитися в дорозі, – проте Тартарен-Санчо нічого не хотів слухати. Йому, сердезі, вже ввижалося, що леви розірвали його на шматки, що його засмоктали піски, мов Камбіза… Другому Тартаренові ледве вдалося його заспокоїти, сказавши, що поїде він ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кінець кінцем, вони ще й не вирушали…

      І справді: хто б це виряджався в отаку мандрівку, не спорядившись як слід? Хіба ж він не знає, куди їде? То чого б це він зірвався отак, ні сіло ні впало?

      Наш герой почав із того, що обклався книжками всіх славетних мандрівників по Африці: Мунго Парка, Кайє, доктора Лівінгстона та Анрі Дювер’є.

      У цих книжках він вичитав, що відважні слідопити, перш ніж вирушати у тривалі мандри, довгий час привчали себе терпіти голод і спрагу, виснажливі переходи, всілякі злигодні. Тартарен, їх наслідуючи, й собі почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконці називають юшку з води та скибочок хліба, голівки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дієта, чи не так? Уявіть собі, як кривився над тарілкою бідолашний Санчо!..

      Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходів, він кожного ранку