Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

Читать онлайн.
Название Тартарен Тарасконський
Автор произведения Альфонс Доде
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1872
isbn 978-966-03-7142-2



Скачать книгу

або томагавком, і репетував, чимраз дужче розпалюючись:

      – Нехай лишень вони сюди поткнуться!..

      Вони! Хто вони?

      Тартарен і сам до пуття цього не знав. Вони – це все, що нападає, змагається, кусає, роздирає пазурами, знімає скальпи, виє, реве… Вони – це індіанець сіу, який витанцьовує навколо стовпа, до якого прив’язаний білий мисливець. Це сірий ведмідь Скелястих гір, який тупцяє на місці, облизуючись скривавленим язиком. Це туарег, який кочує пустелею; це малайський пірат; це абруцський бандит… Одне слово, вони – це вони! Вони – це війна, мандри, пригоди, слава.

      Та ба! Хоч як прикликав їх безстрашний тарасконець, хоч як загрожував і нахвалявся – вони не приходили. Та й що б вони, горопахи, робили в Тарасконі?

      І все одно Тартарен чекав їх і готувався до зустрічі з ними безнастанно, а надто ввечері, коли йшов до клубу.

      V. Тартарен вирушає до клубу

      Рицар-тамплієр, що ладнається до вилазки в табір невірних, які обложили його, китайський солдат, що під прапором тигра готується до битви, войовничий команч, що ступив на воєнну стежку, – все це ніщо перед Тартареном Тарасконським, коли він о дев’ятій вечора, через годину по вечірній зорі, збираючись до клубу, обвішує себе зброєю з голови до ніг.

      «До бою готуйсь!» – як кажуть моряки.

      На ліву руку Тартарен надягав залізну рукавицю із шпичаками, в праву брав палицю-шпагу, в ліву кишеню клав кастет, у праву – револьвер. За пазуху, під жилетку, запихав малайський кріс. Що ж до отруєних стріл – боронь Боже! Тартарен нехтував ними – це, на його думку, була віроломна зброя.

      Перш ніж вийти, він якийсь час вправлявся у присмерку свого тихого кабінету: фехтував, стріляв у стіну, грав м’язами, а потім брав ключ од хвіртки й повагом простував через сад. По-англійськи, панове, по-англійськи! Оце і є справжня мужність!

      Проминувши сад, він одчиняв важку залізну хвіртку. Точніше, не одчиняв, а штовхав її так рвучко, що вона, розчахнувшись, вдарялася об огорожу… Якби під огорожею стояли вони, то від них лишилася б хіба що мокра пляма!.. Та, на превеликий жаль, вони не стояли під огорожею.

      Тартарен виходив за хвіртку, зиркав праворуч, ліворуч, озирався, швидко повертав двічі ключ – і гайда в дорогу!

      На Авіньйонському шляху – ані душі живої. Усі двері замкнені, всі вікна темні. Навкруги – чорний морок. Тільки де-не-де у ронському тумані блимав ліхтар…

      Величний і грізний, Тартарен Тарасконський ішов сягнистим кроком, викрешуючи іскри залізним вістрям палиці з кам’яної бруківки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – він завжди тримався середини. Це підказувала йому мудра обачність: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що іноді вихлюпують тарасконці зі своїх вікон. Не подумайте тільки, що Тартаренова обачність свідчила про страх… Ні, він лише стерігся!

      Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: він ішов до клубу не бульваром, а найдовшим і найтемнішим шляхом, через увесь Тараскон, без кінця петляючи паскудними, підозрілими закапелками, в кінці яких зловісно виблискувала Рона. Бідолаха усе сподівався, що на якомусь розі з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен їм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!

      Щоправда, сполох іноді бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихі голоси… «Увага!» – казав собі Тартарен, завмирав на місці, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землі, як то роблять індіанці… Кроки ближчали… Голоси гучнішали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!

      Тартаренові очі спалахували полум’ям, груди надималися, він увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, і вже намірявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось із темряви лунало його ім’я.

      – Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагідний і привітний голос. – Добривечір, Тартарене!

      А бодай тобі! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспівали свій романс у Костекальда.

      – Добривечір! Добривечір! – цідив крізь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надія ошукала його, і, несамовито змахнувши палицею, зникав у темряві.

      Підійшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди біля дверей: він усе ще чогось чекав… Нарешті це йому набридало, і, пересвідчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востаннє пронизував темряву грізним поглядом і гнівно шепотів:

      – Нікого!.. Нікого!.. Ніколи – нікого!..

      Після цього наш відчайдух сідав грати в безик з відставним начальником полкової швальні.

      VI. Два Тартарени

      То як же в біса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрів, Тартарен, що повсякчас мріяв стрімголов мчати верхи на гарячому коні, – усе своє життя сидьма просидів у Тарасконі? А таки просидів! Доживши до сорока п’яти років, безстрашний