Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

Читать онлайн.
Название Тартарен Тарасконський
Автор произведения Альфонс Доде
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1872
isbn 978-966-03-7142-2



Скачать книгу

миртом, лавандою та розмарином, такі мальовничі й принадні! І виноградники на похилих берегах Ропи, які буяють гронами мускатного винограду – найдухмянішого, найсоковитішого, найсолодшого, – теж напрочуд манливі. Так-то воно так, проте далі лежить Тараскон, а в звірячому та пташиному царстві він зажив лихої слави. Перелітні птахи навіть позначили його великим хрестом на своїх маршрутах, і тільки-но дикі качки, що видовженими трикутниками спускаються до Камарги, забачать міські дзвіниці, проводар щосили кряче: «Ось Тараскон! Ось Тараскон!» І зграя щосили накидає круга.

      Отож тільки і є дичини в тарасконських околицях, що один-єдиний старий зайчисько, який дивом урятувався від ловецьких потіх тарасконців і вперто не хоче перебиратися кудись-інде. Цього зайця в Тарасконі знають геть усі. Він навіть прізвисько має – Швидкий. Усі знають, що лігво його в маєтку Бомпара, – до речі, ціна на його землю через це вдвічі, коли не втричі побільшала, – та вполювати Швидкого так нікому й не пощастило.

      За ним іще й досі ганяються кілька навіженців. А решта, втративши надію, збайдужіли, і Швидкого вже віддавна вважають за місцевого привида, хоч тарасконці зроду не вельми забобонні і, буває, ласують навіть рагу із ластівок.

      «То що ж тоді роблять тарасконські мисливці щонеділі? – спитаєте ви. – Адже в Тарасконі немає дичини…»

      Що роблять?

      Ото клопіт! Вони вирушають у поле, милі за дві-три від Тараскона. Там збиваються в гурточки по п’ять-шість чоловік, умощуються в холодку під цямриною якогось колодязя, муру чи розлогої маслини, виймають із ягдташів шмат тушкованої яловичини, цибулю, ковбасу, анчоуси, добре ронське вино, яке веселить душу, – і починається довгий-предовгий сніданок.

      Понаїдавшись, вони встають, заряджають рушниці, підкликають собак – і починається полювання. Це означає, що кожен бере свій кашкет, підкидає його вгору якнайвище і стріляє в нього шротом другого, п’ятого чи шостого номера (про це вони домовляються заздалегідь).

      Того, кому вдалося поцілити кашкет найбільше разів, проголошують королем полювання. Він повертається до Тараскона як переможець, під звуки сурми та собачий гавкіт, і несе на цівці рушниці продірявлений кашкет.

      Зайве й казати, що в місті йде жвава торгівля мисливськими кашкетами. Деякі спритні шапкарі продають навіть заздалегідь прострелені й подерті кашкети – для мисливців-невдах. Та їх купує тільки аптекар Безюке. Бо ж то ганьба!

      Тартарен Тарасконський був першорядний, незрівнянний стрілець по кашкетах. Щонеділі вранці він вирушав на полювання в новому кашкеті і ввечері повертався в подірявленому. Горище будиночка з баобабом було завалене цими почесними трофеями. Тим-то тарасконці вважали Тартарена за свого ватажка; а що він чудово знався на мисливському статуті й перечитав геть усі наукові праці та посібники з усіх видів полювання – від стрільби по кашкетах до ловів бірманського тигра, – то його вважали верховним суддею у всіх мисливських суперечках.

      День у день від третьої до четвертої пополудні у зброяра Костекальда можна було бачити статечного товстуна з люлькою в зубах. Він сидів у зеленому кріслі, а навколо товпилися стрільці по кашкетах і час від часу кидали один одному сердите чи ущипливе слівце. То творив суд і розправу Тартарен Тарасконський – Німрод і Соломон в одній особі.

      III. Нє!.. Нє!.. Нє!.. Ще трохи про славне місто Тараскон

      Полювання – не єдине захоплення могутнього тарасконського племені; воно кохається ще й у романсах. Хоч і невеличке містечко Тараскон, а романсів співають у ньому силу-силенну. Різний сентиментальний мотлох скрізь у нас уже давно жовкне в старезних папках, а в Тарасконі він буяє, квітне й пахне. Він увесь тут, увесь. Кожна родина має свій улюблений романс, і всі тарасконці це знають. Відомо, приміром, що аптекар Безюке полюбляє романс «Сіяй, бліда моя зірнице…», зброяр Костекальд – романс «Чи прийдеш ти в той край хаток убогих?», податковий інспектор – жартівливу пісеньку «Якби ж я був незримий, не бачили б мене!».

      І так у всіх. Двічі або тричі на тиждень тарасконці ходять одні до одних у гості і виспівують там романси. Завважте – одні й ті самі романси! Жодному тарасконцеві ніколи не спадало на думку, ніколи не кортіло заспівати щось нове. Це священна родинна спадщина, яку батько заповідає синові. Навіть більше: ніхто ні в кого романсів не запозичує. Не дай боже Костекальдові заспівати романс Безюке, а Безюке – романс Костекальда. І ви гадаєте, що за сорок років ті романси набридли? Анітрохи! Кожне тримається свого романсу, і всі вдоволені.

      Тартарен і тут, як і в стрільбі по кашкетах, держав першість. І знаєте чому? Тому, що в нього не було свого романсу. Тому, що всі романси він уважав своїми.

      Всі!

      Проте й сам дідько не домігся б того, щоб Тартарен їх заспівав. Пересичений успіхами, тарасконський герой волів сидіти вдома за якоюсь книжкою на мисливський сюжет або проводити вечори в клубі, а не красуватися біля німського фортепіано при світлі двох тарасконських свічок. Брати участь у цих вечірніх концертах? Тартарен вважав, що це нижче його гідності. Однак траплялося, що він мовби випадком заходив до аптеки Безюке, коли там співали під фортепіано, і після