Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

бамкання дзвонів кафедрального собору, бамкання дзвонів церкви Св. Віктора. А над усім цим – містраль. Він підхоплює всі звуки, крутить ними, підкидає вгору, змішує із власним ревінням, і над портом лунає-розлягається дика, химерна, героїчна музика, схожа на звук величезної сурми – сурми, що вабить і кличе в далеку незнану далеч: зірватися, мчати, летіти на крилах!..

      Під звуки цієї чудової сурми Тартарен Тарасконський поплив до країни левів…

      Епізод другий

      У терків

      І. Плавання. П’ять положень шешьї. На третій день. Рятуйте!

      Хотілося б мені, любі мої читачі, бути художником, і то не звичайним, а художником великим, щоб змалювати тут, яких положень прибирала шешья Тартарена Тарасконського упродовж триденного плавання на «Зуаві» із Франції до Алжиру.

      Спершу я змалював би її, коли пакетбот відчалював від пристані. Ось вона – велична, геройська – увінчує голову нашого тарасконця. Далі я змалював би її, коли «Зуав» виходив із порту і вже колихався на хвилях. Ось вона – тремтяча, приголомшена, начебто вже відчуває перші ознаки морської хвороби.

      Потім я змалював би Тартаренову шешью в Ліонській затоці, коли «Зуан» усе більше віддалявся од берега, а море починало супитись. Ось вона змагається з вітром, ось, перелякана, стає сторчма на голові в нашого героя, а довга китиця з блакитної вовни настовбурчується від туману й буревію…

      Четверте положення – о шостій пополудні, поблизу берегів Корсики. Бідолашна шешья нахиляється над бортом і з німим запитанням та тугою озирає море…

      І нарешті п’яте, останнє положення: в тісній каюті, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода ліжку безсило качається по подушці й розпачливо стогне щось зім’яте, безформне… Та це ж шешья, та сама шешья, що так хвацько сиділа на Тартареновій голові в годину відплиття. Тепер це вже не шешья, а жалюгідний, насунений на самісінькі вуха нічний ковпак, з-під якого визирає бліде скривлене обличчя…

      Якби лиш тарасконці бачили зараз свого великого Тартарена! Як він лежить у шухляді від комода, в тьмяному, каламутному світлі, що сіється з ілюмінаторів, як він дихає смородом кухні та вогкого дерева – цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкає при кожному повороті гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю і тоненьким дитячим голоском докоряє стюардові!.. Тарасконців загризло б сумління – адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом біографа – жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бідолашнийтерок не годен був ні розв’язати свій алжирський пояс, ні скинути з себе амуніцію. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бік впивалася кобура револьвера. І до всього – бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив і ремствував:

      – Ох і бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобі не казав!.. Бач, Африки йому забаглося… Ось тобі твоя Африка… Що, гарна?…

      І вже справжньою мукою для бідолашного Тартарена, прикутого